Правопорушення

1. Поняття суспільного порядку та дисципліни, способи їх забезпечення. Правопорядок як складова суспільного порядку.
2. Поняття і гарантії законності. 
3. Поняття правосвідомості.
4. Поняття правопорушення та його склад. Види правопорушень.

1.Поняття суспільного порядку та дисципліни, способи їх забезпечення. Правопорядок як складова суспільного порядку.

Суспільний порядок - реальна узгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й соціальним принципам, суспільній моралі.

Дисципліна - своєчасне і точне виконання вимог, що випливають з нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм. Розрізняють такі види:

ü державна;

ü  фінансова;

ü  бюджетна;

ü  виробнича;

ü  трудова;

ü військова;

ü  навчальна;

ü  екологічна тощо.

Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин наявним соціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійсненню всіма соціальними суб'єктами, характеризується громадським порядком.

Стан суспільних відносин, який відповідає вимогам усього комплексу соціальних норм, називають громадським порядком. Громадський порядок вимагає дотримання серед інших і правових норм.

Законність як режим відповідності суспільних відносин чинним законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, характеризується правопорядком. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною. Правопорядок — частина громадського порядку. Громадський порядок — це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.

Правопорядок — це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основними законами і тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об'єктивно відчуває потребу в упорядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої та судової влади, активно здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального і правового порядку.

Держава об'єктивно зацікавлена в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі.  В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

Правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Основні ознаки правопорядку.

Ø закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

Ø  спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

Ø  встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

Ø  створює сприятливі умови для здійснення суб'єктивних прав;

Ø   припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

Ø  вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

Ø  встановлює сувору громадську дисципліну;

Ø  припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

Ø  створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

Ø  забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

Зміст правопорядку — це система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку.

Ø матеріальний — система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою;

Ø  юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та урегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

Елементи структури правопорядку такі:

Ø Суб'єкти права — держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина;

Ø   Правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) — динамічний зв'язок;

Ø  Упорядкованість усіх елементів структури — суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації — розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава, — інтегративний зв'язок.

2.Поняття і гарантії законності.

Законність - явище багатогранне. Її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе значення належить і таким категоріям,  як «зміцнення законності», «порушення законності», «стан законності» та ін.

Передусім зупинимося на законності як режимі точного виконання чинного закону, бо закон тільки тоді має соціальну цінність, коли він виконується. Звідси законність - це правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері права - творчості й правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством.

Основними засадами законності вважають:

ü верховенство закону в системі нормативних актів;

ü  єдність законності;

ü  незаперечність закону в соціальній практиці;

ü реальний характер законності;

ü  забезпечення прав людини;

ü невідворотність відповідальності за правопорушення;

ü взаємозв'язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості та ін.

В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Решта нормативно-правових актів (включно з Конституцією та законами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України. Відносно громадян діє принцип: «дозволено все, що не заборонено законом». Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом: «дозволено лише те, що визначено законом».

Для того щоб забезпечити законність у державі, створюють цілу систему певних гарантій. Такі гарантії законності можуть бути:

Ø економічні – високоефективна стабільна економіка, забезпечення економічного зростання країни;

Ø політичні – передусім наявність легітимної демократичної влади, яка спирається на підтримку населення;

Ø соціальні – високий рівень захищеності кожного громадянина в державі, забезпечення високого рівня життя для населення;

Ø юридичні гарантії – конституційне закріплення принципу законності, постійне вдосконалення законодавства.

Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх суб'єктів права.

Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності.

Кожне скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоби винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те, щоби жодне правопорушення не залишалося нерозкритим.

Закони та - на їхній основі - підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно для громадянського суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захищати інтереси лише якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права перестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має призупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.

За відсутності єдиної законності нема й культурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного. Якщо нема достатньої культурності, то нема й достатньої законності.

Не тільки сам закон, але й способи його здійснення, а також його втілення в повсякденному житті повинні ґрунтуватися на справедливості.

 3.     Поняття правосвідомості.

Правосвідомість — це сукупність поглядів, ідей, які виражають ставлення людей, соціальних груп, націй до права, законності, правосуддя, їхнє уявлення про те, що є правомірним і неправомірним.

Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості. На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідомість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему юридичних норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, правову систему в цілому. Правосвідомість не тільки відбиває у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни у правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Правосвідомість суспільства складається з трьох груп елементів: ідеологічних, психологічних і установочно-поведінкових.

Концентрованим виразом правосвідомості, як форми суспільної свідомості, є правова ідеологія — система правових поглядів, що базується на певних ідеологічних і наукових позиціях. Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

На відміну від раціонального формування правової ідеології, правова психологія утворюється стихійно на основі емпіричного (практичного), безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин правової поведінки у вигляді громадянської думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок тощо. Виникнення та існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо, чуттєво сприймати правову реальність, емоційно реагувати на зовнішні стосовно них правові явища. Тому правова психологія виявляється у почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизованим чином. У структурі правової психології можна виділити: 1) статичні (сталі) та 2) динамічні (змінні) компоненти. До перших належать правові звичаї та традиції, до других — настрої, почуття, переживання. Правову психологію можна умовно поділити на три частини: 1) пізнавальна — це правові емпіричні знання, уявлення, погляди; 2) емоційна, яку складають правові емоції, почуття, настрої; та 3) регулятивна — правові звичаї, звички, традиції.

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки та правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають правову поведінку суб'єктів права, її напрямок та характер. Вони утворюють вольову сторону правосвідомості, синтезують у собі раціональні й емоційні компоненти. Правова поведінка безпосередньо виступає об'єктом правового регулювання, оскільки вплив на поведінку є впливом на свідомість шляхом формування відповідних мотивів і правових установок.

Психологічну сторону правосвідомості складають звички, почуття, емоції людей стосовно правових явищ. Правосвідомість включає знання діючого права, його основних принципів і вимог, але не зводиться тільки до чинного права; для правосвідомості надзвичайно важливий оціночний момент і настанова поведінки.

Правосвідомість підпорядковується загальним закономірностям розвитку суспільної свідомості. Вона виступає, як специфічне відображення правової, соціальної, політичної реальності суспільства, реальних відносин, що існують у даному суспільстві.

Істотний вплив на правосвідомість виявляють інші форми суспільної свідомості, перш за все політична свідомість і мораль, а також суспільна психологія, історичні традиції, спосіб та уклад життя, який склався, та ін.

Правові установки — це певні психологічні комплекси, які характеризують правову свідомість особи, впливаючи як на правову поведінку, так і на формування уявлень, оцінки правових явищ. Тобто, правові установки впливають як на регулятивну, так і на пізнавальну та оціночну функції правосвідомості.

Основні види правосвідомості:

 По суб'єктах – індивідуальна, групова, суспільна.  Жоден із цих видів правосвідомості не існує сам по собі, обособлено від інших.

Індивідуальна – сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань  конкретного індивіда.

 Групова – відображає ставлення до права соціальних груп (професійних, неформальних, територіальних тощо).

 Суспільна – виражає ставлення до права всього суспільства. 

 За рівнем глибини відбиття правової дійсності - повсякденна (емпірична), наукова (теоретична), професійна.

 Повсякденна правосвідомість - це правосвідомість не юристів. Вона складається стихійно як результат осмислення людьми свого життєвого юридичного «досвіду», оцінки фактів, що ставляться до правової дійсності, з погляду здорового глузду.

 Наукова правосвідомість - це правосвідомість вчених-юристів. Вона складається на основі цілеспрямованих досліджень, застосування спеціальних методів пізнання, що припускають установлення істини в результаті систематизації, узагальнення накопичених, неспотворених фактів, що ставляться до правової дійсності. Затребувана наукова правосвідомість реалізується в правотворчості, служить удосконалюванню юридичної практики.

 Професійна правосвідомість - це правосвідомість юристів-практиків, що одержали юридичне утворення, що припускає володіння систематизованими знаннями, уміннями й навичками, необхідними для успішного виконання роботи як юрисконсульт, адвоката, дознавача,  слідчого, судді, прокурора й т.д. Професійна правосвідомість юристів-практиків, що застосовують право, знаходить своє вираження в процесі рішення ними юридичних справ.

4.  Поняття правопорушення та його склад. Види правопорушень.

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що завдає шкоди людям, суспільству, державі і яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника.

Ознаки правопорушень характеризуються таки­ми загальними рисами правової поведінки.

Ø за своєю соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормаль­ним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, знач­ною і незначною);

Ø за психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охо­роняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопору­шенням її назвати не можна при відсутності вини;

Ø юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «ме­жу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і проти­правну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих кон­ституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідаль­ності за правопорушення.

З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юри­дичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушен­ня. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні на­слідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення мо­же розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта про­цесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звіль­нення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопо­рушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ ма­теріального, особистого й організаційного характеру.

Зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення по­лягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невико­нанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи за­кону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких пере­пон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпо­рядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приво­ду скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не прояви­лися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що во­на може запустити державний механізм притягнення до юридич­ної відповідальності за правопорушення з метою поновлення по­рушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушни­ка. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відпові­дальність за власні винні протиправні діяння.

Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною право­порушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); проти­правною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.

Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопо­рушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо сто­совно кожного виду правопорушень.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених зако­ном об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить чотири елементи: об'єкт, об'єк­тивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цін­ності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відно­син, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об'єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і не­матеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права — майнові, трудові, політичні та інші.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єк­тивної сторони в так званих матеріальних складах правопору­шення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхід­ним причинний зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного пра­вопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта.

Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопо­рушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визначається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здат­ності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб'єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримі­нального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального зако­нодавства може наставати кримінальна відповідальність.

Суб'єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих на­слідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здат­ність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуаль­ний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характе­ристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необе­режності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює проти­правний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає мож­ливість настання шкідливого результату свого діяння, однак бай­дуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою спе­цифіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлен­ня особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх за­побігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх перед­бачити (наприклад, у разі посадової недбалості).

Види правопорушень. Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають мож­ливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами:

    за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільно небез­печні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, пе­редбачені іншими галузями законодавства);

    за галузевою належністю — цивільно-правові, консти­туційно-правові, сімейно-правові і т. д.;

     за суб'єктами — скоювані деліктоздатною фізичною осо­бою і скоювані юридичною особою;

     за суб'єктивною стороною — умисне і необережне діяння;

     залежно від характеру порушеної правової норми — право­порушення матеріально-правові і процесуально-правові;

     за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і безді­яльність;

     залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — право­порушення з матеріальним складом і правопорушення з фор­мальним складом;

     залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушен­ня, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).

Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо).

Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному  законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів. Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.

Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.

Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності.

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне стягнення).

Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія – активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання). Бездія – пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків.

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою.

Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).

 Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її поведінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необережної.

Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так само воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні правопорушення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки. Адміністративне правопорушення переростає у злочин: якщо адміністративний проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.

Із співвідношення відповідних статей кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і адміністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером об’єкти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного і кримінального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же об’єктів.

Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівників – догана і звільнення. Робота деяких категорій працівників пов’язана з підвищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дисципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та ін.).

Цивільно-правові проступки – це суспільно небезпечні порушення майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі заходи (невиконання обов’язків за цивільно-правовим договором). Цивільно-правова відповідальність носить в значній мірі компенсаційний характер.

Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної і адміністративної – не покарання чи перевиховання, а відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди насамперед конкретній фізичній чи юридичній особі.

Конституційні проступки – завдають шкоди державному ладу; його об’єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності органів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів держави, форма правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку можуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.

Новим видом правопорушення являються податкові проступки – суспільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів податкових правовідносин. За їх здійснення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки – суспільно небезпечні протиправні вчинки, які складаються в винному нанесенні збитків майну підприємства його робітником. Матеріальну відповідальність покладено за шкоду, заподіяну підприємству чи організації внаслідок порушення трудових обов’язків.

Трудове правопорушення (порушення трудового законодавства) – це винне протиправне діяння суб’єкта трудового права, яке складається з невиконання, порушення трудових обов’язків і заборонене санкціями, які містяться в нормах законодавства про працю.

Процесуальне правопорушення зв’язане з порушенням громадянами чи державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони, з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються процесуальними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які допускаються громадянами.

Отже, проступки – звичайні, ординарні правопорушення. Вони відрізняються один від одного не ступенем своєї шкідливості для суспільства, а іншими матеріальними рисами і ознаками, обумовленими особливостями тієї сторони правопорядку, на яку вони посягають.

В залежності від характеру цивільно-правового порушення розрізняють: договірні правопорушення і позадоговірні правопорушення.

Перші зв’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору, другі – з невиконанням чи з недотриманням умов цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід розрізняти невинне нанесення шкоди (ст.454 ЦК Укр.), порушення майнових прав внаслідок правомірних дій – рятування майна (ст.472 ЦК).

Крім приведеного вище поділу існують і інші основи класифікації правопорушень. Базуючись на наявності економічних, соціальних, політичних відносин суспільства, розрізняють три види правопорушень:

Ø в сфері соціально-економічних відносин (власність, праця, розподіл і ін.);

Ø в сфері побуту і дозвілля (сім’я, суспільний порядок);

Ø в суспільно-політичній сфері (діяльність державного апарату).

Можлива класифікація правопорушень і за іншими критеріями (наприклад, в наукових цілях).

Так, можна розрізняти правопорушення, які посягають на духовні чи матеріальні блага, суспільні чи особисті інтереси, правопорушення в сфері нормотворчої діяльності.

Правопорушення по колу осіб: особисті і групові (колективні).

Груповими називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів, цілей і єдністю дій.

Поряд із національним правом держав існує і міжнародне право. Порушення міжнародно-правової норми є міжнародним правопорушенням, яке породжує міжнародно-правову відповідальність.

Міжнародні правопорушення – дії чи бездіяння суб’єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права чи особистим зобов’язанням і завдають шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права чи всій міжнародній спільноті.

Розрізняють міжнародні злочини і міжнародні делікти (проступки). До злочинів відносять работоргівлю, піратство, міжнародний тероризм), а до міжнародних деліктів – порушення торгових зобов’язань).

Отже, ми визначили різні види правопорушень і можемо зробити висновок, що всі вони знаходяться в тісному зв’язку та взаємозалежності між собою.

Підсумок: У людському суспільстві існують громадський порядок і правопорядок, який є його складовою. Держава забезпечує дотримання законності, установлює певні гарантії. Ставлення людей до подій у суспільстві з точки зору права,  оцінки ними правових норм і правовідносин є елементами правосвідомості.

Існують випадки, коли люди порушують норми права. Таку неправомірну поведінку називають правопорушенням. Залежно від того, які норми права порушені, розрізняють види правопорушень. Найнебезпечнішими з них є кримінальні, їх називають злочинами. Особа, яка вчинила правопорушення, є правопорушником.

До складу правопорушення належать: суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна сторона, об’єктивна сторона правопорушення.

Перевір свої знання