Правовідносини.

Правовідносини.

План

1.Поняття і види правовідносин. Склад правовідносин.

2.Суб’єкти права та правовідносин. Правосуб’єктність осіб. Особливості правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб.

3.Об’єкти правовідносин.

4.Зміст правовідносин.

5.Підстави виникнення, зміни і припинення правовідносин.

1.Поняття і види правовідносин. Склад правовідносин.

Правовідносини - це суспільні відносини, що виникають та здійснюються на основі норм права і виражаються у взаємних юридичних правах і обов’язках суб’єктів права.

Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і їх видів дуже багато:

Ø Залежно від урегульованості законодавством вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані — природні правовідносини.

Ø  Залежно від галузей права (предмета правового регулювання) вони можуть бути конституційні, адміністративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо.

Ø  В залежності від кількості суб'єктів, які приймають участь в правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб'єкти, відносини з приводу укладання дрібної побутової угоди) і складні, коли існує три і більше суб'єктів( наприклад, правовідносини у сфері правосуддя).

Ø  По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні (диспозитивні) (наприклад підряду, майна, перевезення тощо) і управлінські (імперативні) (державно-владні наприклад призив у армію, сплата податків тощо).

Ø По змісту суспільних відносин вони можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин.

Ø По змісту поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) і пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій наприклад порушення авторського права, порушення права власності).

Ø В залежності від функціонального призначення вони можуть бути регулятивні (статичні — закріплюючі і динамічні — розвиваючі) і охоронні (соціальні цінності, наприклад правовідносини слідчий - підозрюваний).

Ø  По терміну тривалості — короткочасні, які завершуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжуючи, які не завершуються виконанням одних прав і обов'язків (наприклад, трудові правовідносини після укладення трудового договору).

Ø  По характеру відносин, які можуть регулюватись національною системою права і нормами міжнародного права, — внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини.

2.Суб’єкти права та правовідносин. Правосуб’єктність осіб. Особливості правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб.

Правовідносини важко зрозуміти без розгляду структури і видів правовідносин. Розглянемо структуру правового відношення. Вона містить чотири необхідні елементи: суб'єкти, об'єкти (матеріальні або духовні), суб’єктивне право та юридичний обов’язок.

Суб’єкт права – це люди та їх об’єднання, які виступають носіями права. Учасники суспільних відносин, які виступають носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, називаються суб’єктами права. Суб’єкти права є необхідним елементом правовідносин у всіх галузях права, але вони можуть бути лише носіями суб’єктивного права, не беручи безпосередньої участі в правовідносинах. Наприклад, особи , які визнані за рішенням суду недієздатними не можуть бути учасники правовідносин. Тобто, учасниками правовідносин можуть бути не всі люди, а лише ті, хто володіє правоздатністю та дієздатністю( правосуб’єктністю). Правосуб’єктністю володіють не лише люди, а й організації, установи, підприємства ( юридичні особи).

Таким чином, суб’єкти права та суб’єкти правовідносин не є тотожними. Суб'єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості — бути правоздатними, дієздатними та деліктоздатними.

 Особливості правосуб’єктності фізичних і юридичних

осіб.

Сукупність правоздатності та дієздатності утворює правосуб’єктність особи.

Правосуб’єктність – це здатність особи бути учасником правовідносин. Вона настає в певний момент і пов’язана з віком для фізичної особи, і з реєстрацією для юридичної особи. Правосуб’єктність характеризує особу як суб’єкта права.

Виникнення та обсяг правоздатності та дієздатності дещо різних у фізичних та юридичних осіб.

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин. У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності. В основі визначення природи правосуб'єктності (право дієздатності) фізичної особи лежать два критерії:

Ø вікова характеристика (певний вік);

Ø  зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Склад правосуб'єктності фізичної особи:

   Øправоздатність;

   Øдієздатність;

    Øделіктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи. Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку. Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності. Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років ( по Цивільному кодексу України - обмежена), 15—18 (неповна по законодавству). Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років ( Цивільний  кодекс України), до 15 років (за чинним законодавством). Обмежена дієздатність виражається в наступному:

ü    обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

ü     обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб'єктність -- категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:

Ø    Загальною

Ø    Спеціальною

Ø    Індивідуальною

У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності. Правосуб'єктність - юридична передумова для визнання особи носієм відповідного правового статусу.

Правосуб'єктність юридичних осіб (колективних суб'єктів правовідносин) — це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій: державних органів, державних підприємств і установ, громадських об'єднань, комерційних (господарських) корпорацій, релігійних організацій та ін.

Юридична особа — організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному або третейському суді. Юридична особа — це не будь-який колективний суб'єкт, а колективний суб'єкт у певній галузі діяльності — господарській, соціально-культурній, змістом якої є товарно-грошові відносини, участь у цивільному (майновому) обороті. Статусом юридичної особи комерційні і некомерційні організації наділяються за законом.

Ознаки юридичної особи.

Ø   Організаційна єдність: має чітку внутрішню структуру, органи управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій, закріплених статутом.

Ø   Має реквізити, затверджені при реєстрації в державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього періоду існування).

Ø    Наявність майна, що знаходиться в її розпорядженні (у комерційної юридичної особи — в її власності), майнова відокремленість від майна її учасників і фундаторів (самостійний баланс - кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок).

Ø   Цільове призначення — створюється для певних цілей і не може діяти з іншими цілями. Комерційна юридична особа створюється для підприємницької діяльності.

Ø    Можливість виступати в цивільному обороті, набувати права і виконувати обов'язки від свого імені, тобто не зобов'язана звертатися за дозволом до вищої інстанції (наприклад, комерційна юридична особа може здійснювати операції, що не суперечать закону; створювати юридичні особи; обирати місце розташування).

Ø   Можливість бути позивачем і відповідачем у суді — звертатися з позовом на громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі зустрічного позову.

Ø    Обов'язок нести самостійну майнову відповідальність (якщо це майно закріплене за нею за правом власності).

За характером діяльності юридичні особи можуть бути:

ü   некомерційні (публічні)

ü   комерційні (приватні).

Правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб'єкта правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збігаються цілком, як не збігаються правоздатність і дієздатність фізичної особи. Правда, у колективних суб'єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність правоздатності і дієздатності є винятковою.

 3.Об’єкти правових відносин, види об’єктів.

Об'єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До матеріальних цінностей відносяться засоби виробництва, майно, речі, гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права тощо. Об'єктами правовідносин можуть бути ті об'єкти, які знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єктів.

Об’єкти правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти права вступають у правовідносини. Коло і характер об’єктів правовідносин надзвичайно різноманітні, охоплюють всю систему матеріальних і духовних цінностей суспільства. До них належать власність, національна рівноправність, праця, відпочинок, недоторканість особи, здоров’я, результати юридично значимих дій і т. д.

Об'єкти правовідносин — це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки.

Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:

  предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі — предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності. До них належать засоби виробництва, предмети споживання. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат). Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування - це лише деякі правовідносини, де об'єктом є предмети матеріального світу;

 послуги виробничого і невиробничого характеру — виконання роботи, обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення, підряд на капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті та ін.;

продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп'ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом (наприклад, Закон України «Про авторське право і суміжні права»). З їх приводу виникають правовідносини у суб'єктів права — громадян, які відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують книги, комп'ютерні програми тощо. Тут у суб'єкта інтерес до об'єкта духовний, інтелектуальний;

особисті немайнові блага — життя, здоров'я, честь, гідність, право на освіту та інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об'єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, що придбав путівку в санаторій, і адміністрацією санаторію виникають правовідносини, їх об'єкт — здоров'я громадянина; у будинку відпочинку об'єктом правовідносин є відпочинок власника путівки тощо.

Об'єкт правовідносин — це те, заради чого вони виникають. Якщо об'єкт права — суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і вимагають такого регулювання, то об'єкт правовідносин — вужче, конкретніше - частинка суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взаємодіють суб'єкти, те, на що спрямовані суб'єктивні юридичні права і обов'язки осіб. Людина не може бути об'єктом правовідносин.

4. Зміст правовідносин.

В зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов'язки учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Фактичний зміст правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких виникли правовідносини. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні права і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.

Для прикладу розглянемо найбільш розповсюджені правовідносини стосовно договору купівлі-продажу або оренди житлового приміщення. По договору купівлі-продажу в правовідносинах можна виділити такі елементи: суб’єкти — продавець і покупець; об'єктами правовідносин є майно, товари або інші цінності, які продає продавець і купує покупець; в зміст входять права і обов'язки продавця і покупця; продавець має право продати майно (річ) і право вимагати гроші за вартість майна, його обов'язок продати доброякісне майно (річ) і видати його покупцеві після того, як заплачено за майно; покупець має право вимагати продажу якісного майна (речі) і видачі його після сплати грошей, обов'язок покупця — заплатити за вартість даного майна.

Як бачите, юридичний і фактичний зміст нетотожні. Перший — значно ширший другого і містить невизначену кількість можливостей. Наприклад, особа, що має повну загальну середню освіту, має право вступу до будь-якого вищого навчального закладу, тобто перед нею великий вибір можливостей, які складають зміст її суб’єктивного права (юридичний зміст). Проте реально вона може поступити на навчання в один або два вищі навчальні заклади за умови успішного складання вступних іспитів і тим самим реалізувати один із варіантів свого суб’єктивного права (фактичний зміст).

Таким чином, юридичний зміст правовідносин визначає те, як правовідносини повинні відбуватися, а фактичний зміст правовідносин показує те, як вони відбулися у реальній дійсності. Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Суб’єктивні права — це передбачена правовою нормою вид і міра можливої чи дозволеної поведінки суб'єкта правовідносин із задоволенням своїх законних інтересів та потреб, забезпечується як юридичними обов’язками інших суб'єктів, так і захистом з боку держави.

Суб’єктивне право належить лише уповноваженому суб’єкту, який реалізує його на свій розсуд, тобто суб’єкт завжди може відмовитися від використання свого суб’єктивного права, крім випадків, коли суб’єктивне право збігається із юридичним обов’язком (наприклад, кожен громадянин України має конституційні обов’язки, а саме: неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей; сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом; шанувати державні символи України тощо).

Суб’єктивні права містять наступні варіанти можливої поведінки уповноваженого суб’єкта, як:

Ø право здійснювати певні дії, тобто реалізувати свої інтереси;

Ø право вимагати певних дій від зобов’язаного суб’єкта;

Ø право вимагати відновлення порушеного права, тобто звертатися до компетентних державних органів за захистом суб’єктивного права і примусового забезпечення юридичного обов’язку;

Ø  право користуватися певним соціальним благом.

Тобто суб’єктивне право може виступати як право-поведінка, право-вимога, право-домагання, право-користування. Залежно від характеру і стадії реалізації того чи іншого суб’єктивного права на перший план у ньому може виходити одна із зазначених можливостей, як правило, перша. У цілому ж усі вищеназвані елементи становлять зміст і структуру суб’єктивного права.

Суб’єктивне право не може здійснюватися її носієм довільно, незалежно від інших правових норм. Реалізуючи своє суб’єктивне право, суб’єкт правовідносин діє на основі і у межах діючих правових норм.

Юридичні обов’язки — це передбачена правовою нормою і забезпечена можливістю державного примусу міра належної поведінки зобов’язаного суб'єкта, яку він повинен здійснити в інтересах уповноваженого суб'єкта. Юридичний обов’язок виступає як особливий, передбачений чинним законодавством вид поведінки зобов’язаної особи стосовно уповноваженої особи. Юридичні обов’язки передбачають наступні варіанти можливої поведінки зобов’язаного суб’єкта, як:

Ø здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб’єкта;

Ø зобов’язані утримуватися від здійснення дій, що суперечать інтересам інших суб’єктів;

Ø  вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших суб’єктів;

Ø нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених правовою нормою дій. Юридичний обов’язок встановлюється як в інтересах уповноваженого суб’єкта, так і в інтересах держави в цілому, яка є гарантом їхнього здійснення. На відміну від суб’єктивного права, відмовитися від виконання юридичного обов’язку не можна, тому що відмова від виконання або неналежного виконання є підставою для юридичної відповідальності.

Залежно від того, який вид поведінки передбачений диспозицією правової норми, юридичні обов’язки поділяються на активні (вчинення позитивних дій в інтересах уповноваженого суб’єкта) і пасивні (не вчинення заборонних дій). Юридичні обов’язки, як і суб’єктивні права, суворо персоніфіковані, тобто вони адресовані не абстрактній особі чи особам, а покладаються на конкретного суб’єкта чи суб’єктів визначених, конкретних правовідносин. Суб’єктивні права і юридичні обов’язки тісно пов’язані між собою, вони є взаємозалежними і відповідають один одному.

5. Підстави виникнення, зміни і припинення правовідносин.

Правовідносини явище динамічне. Виникнення, зміна та припинення правовідносин, так само і будь-яких інших суспільних відносин, завжди пов’язано з певним життєвими обставинами, фактами. Закріплені в правових нормах (гіпотезах) такі обставини набувають значення юридичних, стають необхідними передумовами, за наявності яких учасники суспільних відносин отримують можливість реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки.

Таким чином, юридичні факти — це закріплені в гіпотезах правових норм певні життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Залежно від джерела походження всі різноманітні юридичні факти поділяються на дві великі групи — події та дії. Події — це такі фактичні обставини, які відбуваються незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людей і т. д.). Подіям надається значення юридичних фактів у тих випадках, якщо вони впливають на відносини, що регулюються нормами права. На відміну від подій, дії — це юридичні факти, які залежать від волі та свідомості осіб.

 Види юридичних фактів: За характером наслідків

 Один і той самий факт у різних правовідносинах може мати різні наслідки одночасно:

Ø правотворчі — факти, що викликають виникнення правовідносин (укладення договору оренди, прийняття на роботу, обрання на державну посаду тощо);

Ø правозмінні — факти, що викликають зміну правовідносин (зміна прізвища при одруженні, присвоєння спеціального звання, зміна умов договору оренди, тощо);

Ø  правоприпинні — факти, що викликають припинення правовідносин (звільнення з роботи, розлучення, виконання обов'язку тощо)

За вольовою ознакою

Юридичні дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні відповідають правовим приписам. До них належать індивідуальні правові акти, юридичні дії, з якими норми права пов’язують юридичні наслідки в силу самого факту такої дії, а також результативні дії, тобто такі, що породжують юридичні наслідки в силу досягнення певного практичного результату. Неправомірні дії порушують правила правових норм, встановлений законом правопорядок. За ступенем суспільної небезпеки неправомірні дії поділяються на злочини (кримінальні правопорушення) та проступки (адміністративні, цивільні, дисциплінарні правопорушення). Неправомірні дії тягнуть за собою виникнення необхідності застосування юридичної відповідальності. Факти можуть бути зумовлені реальними обставинами. Водночас існують факти, обумовлені можливими обставинами(презумпція). Правова презумпція – це закріплене в законодавстві припущення про наявність  чи відсутність певних юридичних фактів, що може призвести до виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Правові презумпції поділяються на :

ü    Незаперечні - припущення про існування певного факту, які не вимагають доведення і не підлягають сумніву(презумпція недієздатності неповнолітнього),

ü    Заперечні – припущення існування певного факту, які мають юридичне значення доти, доки стосовно цього факту не встановлене інше(презумпція невинності, визнання особи зниклою безвісті).

Підсумок: Соціальні відносини, які регулюються нормами права, називають правовідносинами. У правовідносинах беруть участь фізичні та юридичні особи, які повинні мати правоздатність і дієздатність.

Сукупність правоздатності, дієздатності й деліктоздатності становлять правосуб’єктність особи.

Правовідносини виникають, припиняються, змінюються внаслідок певних юридичних фактів, зокрема дій людей. Ці дії можуть бути правомірними й неправомірними.

Перевір свої знання