Урок 4. Тема: Поняття та види соціальних норм

1. Як і чому в людському суспільстві з'явилися право і закони. 

Розвиток людського суспільства нерозривно пов’язаний зі становленням правових норм.

З ускладненням відносин між людьми виникала потреба й у більш складних та детальних законах, які б регулювали людську поведінку.

Однією з найдавніших збірок законів, що збереглися до нашого часу, стали закони Хаммурапі, створені у Вавилоні у XVIII ст. до н. е.

Цей документ містив норми як кримінального права (тобто встановлював покарання за злочини), так і цивільного права, регулюючи майнові відносини жителів Вавилону.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. в Індії були створені закони Ману. Поряд із суто релігійними нормами індуїзму цей документ містив правила здійснення правосуддя, набуття власності, поради щодо управління державою.

Закони Давньої Греції не збереглися до нашого часу, і ми їх знаємо лише із праць античних істориків та філософів. Так, в Афінах першими відомими законами стали закони Драконта (VII ст. до н. е.), що відрізнялися надзвичайною суворістю: навіть за незначні злочини встановлювалася смертна кара. Звідси й походить вираз «драконівські закони».

Пізніше, наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. їх змінили закони Солона. Вони впорядкували державний устрій Афін, ставши основою для подальшого формування демократичного устрою. У Спарті діяли закони Лікурга (VIII ст. до н. е.), у яких знайшли відображення мілітаристичний устрій та надзвичайно високий рівень втручання держави в повсякденне життя громадян.

У Давньому Римі були укладені закони 12 таблиць. На жаль, вони не збереглися до наших днів, але ми можемо частково відтворити їх текст за цитатами римських юристів.

Зокрема, вони містили норми сімейного, кримінального, спадкового права тощо. Закони 12 таблиць стали основою для формування римського права, яке прямо чи опосередковано й досі має величезний вплив практично на всі сучасні правові системи. Римляни вважали створену ними правову систему одним зі своїх найбільших досягнень. За часів пізньої імперії, у 529 р, комісія на чолі з юристом Требоніаном уклала за наказом імператора Юстиніана Звід цивільного права, який об’єднав та впорядкував напрацювання римських юристів у всіх сферах права (приватне, публічне), правові акти імператорів, у тому числі акти самого Юстиніана (частина Зводу відома як Кодекс Юстиніана). Саме із цим документом був пов’язаний початок поширення римського права в Західній Європі.

• Із падінням Західної Римської імперії та утворенням нових держав германських племен у Європі почали з’являтися «варварські правди». Найвідомішою є Салічна правда, яка діяла в Королівстві франків. Джерелами правд варварських племен було звичаєве право германців. Вони регулювали передусім судове вирішення спорів, як майнових, так і з приводу скоєних злочинів (наприклад завдання тілесних ушкоджень, убивства). Схожою за змістом на «варварські правди» є й перша важлива пам’ятка права на українських землях Руська правда, укладена за часів правління Ярослава Мудрого (1016—1054) та доповнена за його синів. Вона містила норми кримінального, спадкового, торговельного та процесуального права і мала значний вплив на розвиток права на українських землях.Правда Руська. Давня українська література. - Ізборник

2. Поняття та ознаки права.
Право є різновидом соціальних норм. Воно характеризується певними особливостями, що надають можливість визначити право як найважливіший засіб забезпечення життєдіяльності суспільства.
ПРАВО:

• Встановлюється чи санкціонується державою в процесі функціонування утворених нею органів;
• Існує як письмовий документ, тобто має формально визначений характер;
• Основу права складають норми, тобто правила поведінки, що мають чітко визначений зміст;
• Право має системний характер, тобто не є простою сукупністю норм, а характеризується їх ієрархічною підпорядкованістю;
• Право має загальнообов’язковий характер – є обов’язковим для всіх суб’єктів і не надає можливості щодо невиконання правових приписів будь-ким з цих суб’єктів;
• Право має імперативний характер – встановлює чіткі межі можливої (право) та необхідної (обов’язки) поведінки суб’єктів;
• Право має загальний характер – поширюється на невизначене коло суб’єктів та кількість життєвих випадків;
• Право охороняється державою за допомогою організаційних засобів – створення умов щодо реалізації правових приписів та примусового характеру застосування чітко визначених засобів впливу, у випадку невиконання суб’єктами покладених обов’язків чи порушення, наданих інщим суб’єктам, прав.

Запам’ ятай!
Отже, право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою норм, що регламентують суспільні відносини шляхом надання суб’єктивних прав та покладення юридичних обов’язків учасникам цих відносин, і які гарантуються та охороняються державою.
Право та інші соціальні норми: спільні риси.

• Право, як і інші соціальні норми, має об’єктивний характер – визначається об’єктивними умовами життєдіяльності суспільства;
• Вони існують в реальній поведінці суб’єктів;
• Регламентують поведінку людини шляхом надання прав та покладення обов’язків;
• Мають загальний характер;
• Певним чином встановлюються та гарантуються;
• Протирічать свавіллю та беззаконню;
• Виробляють повагу до прав людини.

Відмінності права та інших соціальних норм.

Правові норми

Інші соціальні норми

1.Встановлюються чи санкціонуються державою. 2.Мають формально визначений характер. 3.Розробляються в чітко визначеному порядку в процесі правотворчості чи законотворчості. 4.Є загальнообов’язковими і виконуються незалежно від відношення до них з боку суб’єктів. 5.Мають системний характер. 6.Чітко визначають права та обов’язки суб’єктів. 7.Права та обов’язки мають взаємний характер, тобто виконання обов’язку є гарантією реалізації права. 8.Мають чітко визначену структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція). 9.Реалізуються в чітко визначеному порядку (дотримання, виконання, використання та застосування). 10.Гарантуються державою шляхом діяльності спеціально створених органів. 11.Охороняються державою шляхом застосування, у випадку їх порушення, одного з видів юридичної відповідальності.

1.Існують в додержавному суспільстві і не залежать від держави. 2.Існують в усній формі, а письмове закріплення не має документального характеру 3.Розробляються у довільному порядку. 4.Виконуються лише у випадку авторитетності норми для конкретного суб’єкта. 5.Є просто сукупністю норм. 6.Права та обов’язки не визначені. 7.Виконання обов’язку не пов’язується з реалізацією прав. 8.Не мають структурних елементів. 9.Реалізуються в довільному порядку. 10.Гарантуються суспільством в процесі його життєдіяльності. 11.Охороняються суспільством шляхом застосування засобів громадського впливу.

3.Джерела права

По сьогоднішній день в юридичній літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість поняття “джерело права”, а також численність джерел права.

Термін "джерело" права має глибоке коріння, тому і має багато значень:

• фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права: система соціально-економічних відносин (матеріальне розуміння);
• сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право (ідеалістичне розуміння);
• історичні пам’ятники, що колись мали значення діючого права: Руська Правда в Київській Русі, Закони Хаммурапі у Вавілоні;
• способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм (спеціально-юридичне розуміння) (це є власне форма права).

Це цікаво!

Вибір терміну "джерела права" приписують Тіту Лівію, який у своїй "історії" називає Закон ХІІ Таблиць джерелом права. Історики держави і права ще досі називають історичні пам’ятники джерелами права. Багатогранність терміну "джерело права" вимагає теорію права замінити його іншим терміном – "форми права". Форми права – це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

Отже, форма (джерело) права – це:

• зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, що офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах;
• вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення (розглядаються як юридичні форми (джерела) права);
• спосіб зовнішнього оформлення правових норм, що засвідчує їхню державну загальнообов’язковість, тобто це способи форми вираження і закріплення державної волі.

Як правило, українські правознавці виділяють 4 види форм (джерел) права (нормативно-правовий акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент та нормативний договір), але зазвичай їх можна виділити сім:

• Правовий звичай.
• Нормативно-правовий акт.
• Правовий прецедент.
• Нормативно-правовий договір.
• Правова доктрина.
• Релігійно-правова норма.
• Міжнародно-правовий акт.
•   

  		Основні джерела права
  	Правовий звичай			Нормативно-правовий  акт
  				Нормативно-правовий  договір
  	Правовий прецедент
  				Релігійно-правова  норма
  	Правова доктрина
  				Міжнародно-правовий  акт

   
  
  
  
  

4.Поняття та елементи   системи права

Галузі права
Галузь права – це відносно самостійна сукупність норм права, що регулюють сферу однорідних суспільних відносин за допомогою відповідних методів.

Її ознаками є такі.

1. Значний нормативний обсяг – галузь права є великим за обсягом підрозділом системи права.
2. Однорідність – кожна галузь права визначена певною сферою якісно однорідних суспільних відносин (майнових, немайнових, організаційних та ін.), які вона впорядковує.
3. Єдність предмета і методу правового регулювання. Галузі права різняться за своєрідністю предмета правового регулювання, який виступає об'єктивним, матеріальним критерієм відокремлення галузі в системі права. Він потребує адекватних прийомів впливу на відносини – відповідних методів правового регулювання, які визначаються нормотворцем і виступають суб'єктивним, юридичним критерієм відокремлення галузі права.
4. Власна структура. Галузь права є цілісною сукупністю норм, що внутрішньо розподілена (диференційована) за групами – інститутами права. Тому з точки зору структури галузь права визначається як цілісна сукупність її інститутів, що впорядковують певні види суспільних відносин, взаємопов'язані спільним предметом регулювання (наприклад, трудове право складається з інститутів трудового договору, робочого часу і відпочинку, оплати праці, охорони праці, розгляду трудових спорів та ін.).
5. Відносні самостійність і завершеність. Галузь права є об'єднанням норм права, автономним від інших галузей. її головне призначення – забезпечити впорядкування суспільних відносин певного роду сукупністю специфічних правових засобів. Тому автономність галузі права зазвичай не передбачає застосування галузевих способів і прийомів правового регулювання до відносин, які перебувають за межами даної галузі. Ззовні самостійність і автономність галузі права відбиваються у закріпленні її норм в окремих галузевих джерелах права – нормативно-правових актах (Кримінальному, Цивільному, Бюджетному кодексах та ін.). Самостійність також виявляється в особливих функціях, які та чи інша галузь виконує в системі права.
6. Власний (галузевий) режим правового регулювання. Окрема галузь права характеризується своєрідністю режиму правового регулювання, що визначається галузевими принципами права, специфічним правовим статусом суб'єктів права та особливим порядком встановлення і реалізації прав та обов'язків, відповідною комбінацією способів правового регулювання, специфічними санкціями та обмеженнями.
7. Галузевий понятійний апарат. Будь-яка галузь права має власну термінологію (наприклад: злочин, покарання, умисел, неосудність – у кримінальному праві; фізична особа, юридична особа, право- чин, заповіт – у цивільному праві).
8. Суб'єктний склад та особливості правового статусу суб'єктів (наприклад: у кримінальному праві – осудні фізичні особи, які досягай певного віку; у фінансовому праві – платник податків, контролюючий орган; у цивільному процесуальному праві – позивач, відповідач, третя особа та ін.).

Конституційне право регулює суспільні відносини, що забезпечують реалізацію народовладдя, визначають конституційний лад, закріплюють основи правового статусу людини і громадянина, встановлюють засади організації і функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У ньому домінує імперативний метод.

Цивільне право регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Особливість цих відносин: їх сторонами є автономні суб'єкти – фізичні та юридичні особи (наприклад, покупець і продавець); відсутність між ними субординації, що зумовлює диспозитивний метод їх правового регулювання.

Адміністративне право регулює суспільні віднсини, пов'язані із діяльністю органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційною діяльністю інших державних органів, підприємств, установ та організацій, управлінською діяльністю органів місцевого самоврядування. Методом правового регулювання є імперативний. Крім того, адміністративне право регулює розгляд судами справ про адміністративні правопорушення.

Кримінальне право визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Воно встановлює підстави та умови притягнення фізичних осіб до кримінальної відповідальності, підстави звільнення від неї, види і системи санкцій тощо. Метод регулювання – імперативний.

Трудове право регулює трудові відносини (відносини, що складаються в процесі застосування праці), а також відносини, що передують, супроводжують і випливають з трудових (наприклад, відносини щодо працевлаштування, організації та управління працею, розгляду трудових спорів). Методи регулювання трудових відносин – імперативний і диспозитивний.

Сімейне право визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права та обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. Основний метод регулювання – диспозитивний.

Фінансове право регулює суспільні відносини, пов'язані з публічною фінансовою діяльністю (формуванням і виконанням державного та місцевих бюджетів, оподаткуванням, грошовим обігом, кредитуванням та ін.). Фінансове право використовує імперативний метод регулювання.

Земельне право регулює суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею (землекористування і землеустрій, зберігання і розподіл земельного фонду, визначення правового режиму різних земельних ділянок та ін.). У земельному праві застосовуються як імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання.

Екологічне право регулює суспільні відносини, що виникають з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналежності, використання, відтворення (відновлення) природних об'єктів, охорони довкілля від шкідливого впливу. Методи регулювання – імперативний і диспозитивний.

Цивільне процесуальне право визначає порядок розгляду і вирішення цивільних справ, встановлює права та обов'язки суб'єктів процесуальної діяльності, пов'язане з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист. Метод цивільного процесуального права поєднує імперативне і диспозитивне регулювання.

Кримінальне процесуальне право регулює відносини, що виникають при відправленні правосуддя в кримінальних справах. Воно встановлює порядок кримінального провадження, права та обов'язки його учасників. Методом правового регулювання є імперативний.

Інститути права

Інститут права – це виокремлена група норм права, які регулюють певний вид однорідних суспільних відносин. Він є базовим рівнем об'єднання норм права (наприклад, інститут конституційних прав людини і громадянина – в конституційному праві, інститут кримінальної відповідальності – в кримінальному праві).

Інститут права визначається тим, що він:

1) регулює певний вид однорідних суспільних відносин;

2) є складовою галузі права;

3) є виокремленою, відносно автономною сукупністю норм галузі; головна функція інституту права полягає в забезпеченні самостійного, цілісного, правового регулювання певного виду суспільних відносин;

4) характеризується особливим предметом, статусом суб'єктів, специфічними поняттями, законодавчими конструкціями (наприклад, покупець, продавець – в інституті договору в цивільному праві; посадова особа – в інституті посадових злочинів у кримінальному праві тощо).

У складі великих за обсягом інститутів права можуть утворюватися особливі підрозділи – субінститути. Вони є сукупністю відносно відокремлених у межах правового інституту норм права (наприклад, субінститут охорони праці вагітних жінок – в інституті охорони праці, субінститут роздрібної купівлі-продажу – в інституті купівлі-продажу).

Підсумок:Отже, відносини між людьми регулюються різноманітними соціальними нормами. Особливе місце серед них посідають норми права, що регулюють найважливіші відносини між людьми, визначаються й підтримуються державою.
Система права включає галузі права, правові інститути та норми права.

Права людини
→Перевір свої знання